?

Log in

No account? Create an account
CAM00620

Живу на 7 поверсі багатоповерхового будинку.

І чи не вперше на днях піднялась на верхній поверх, щоб поглянути на краєвид з вікна.

Яка краса! Аж дух перехоплює! Шкода, що на дах неможливо вибратись, зачинений на ключ.

А ви піднімались на верхній поверх чи на дах свого будинку?
беременность

Вагітну жінку здебільшого змальовують щасливою, спокійною, добродушно-стриманою. Вона повинна з усмішкою дивитись на маленьких дітей, з блаженством ходити по магазинах з дитячим крамом, ніжно доторкатись до свого живота...

Я не належу до таких вагітних, навіть більше - вагітність мене сковує і не відчуваю неймовірного приливу материнських почуттів. Мені важко ходити, декретна відпустка наче кістка в горлі, усі справи, за які берусь, не завершуються щасливим фіналом. Психологічно дуже важо побороти відчай і пустоту.

Моя вагітність була спланована, однак від цього не легше. Таке відчуття ніби я розпадаюсь на тисячі фрагментів, не в силах нічого з собою зробити.

Вагітність - час, коли ти залишаєшся наодинці сам з собою, своїми страхами та переживаннями.

Я от задумалась над тим, чи приносить радість моя робота, чи щирі мої друзі, чи не віддаляюсь я від свого чоловіка. І ще багато-багато питань. Вагітність - це перехідний етап, коли мусиш визначитись, що тобі потрібно від життя і що ти по-справжньому любиш. Ти готуєшся не лише до народження дитини, ти готуєшся до народження тебе нової.

От такі печальні роздуми на 40 тижні вагітності.
За кілька останніх років територія біля метро “Академмістечко” перетворилась на жахливе місце, де скупчились усілякі огидні та ще огидніші торгівельні павільйони. Як гриби після дощу біля кожного виходу з метро виросли секонд-хенди.

IMG_6004
“Гіпермаркет одягу з Європи” - червоно-жовта каракатиця, яка псує настрій киянам, які живуть поруч

IMG_6001

IMG_6002
Всередині пахне сирістю. Фотографувати, звісно, не можна)
IMG_6012

IMG_6013

IMG_6015

IMG_6016

IMG_6024

IMG_6025

IMG_6030

IMG_6037

IMG_6042

IMG_6043

IMG_6051

IMG_6052
У каракатиці є присоски – менші магазини змошених речей, у яких і днем, і ввечері порпаються люди. Є попит, отже зціпивши зуби змушені терпіти

IMG_6053
На "Академмістечку" багато пустих рядів - ще не встигли заселитись
IMG_6005

IMG_6011

IMG_6019
Секонд-хенди, мабуть, не найбільше зло біля метро “Академмістечко”. Покупці  йдуть “обмочити” "вдалі" покупки у генделики, яких страшенна кількість біля торгівельних павільйонів. Сморід від цих “елітних закладів” може надовго відбити апетит

IMG_6021

IMG_6022

IMG_6028
А скільки шаурм біля метро! Мабуть, щодня з'являється щось нове


IMG_6007

IMG_6018

IMG_6023

IMG_6026
А ще біля метро “Академмістечко” я нарахувала чотири ломбарди. Бізнес процвітає...
IMG_6044

IMG_6046
Після бурхливої торгівлі  біля кожного магазину накопичуються гори сміття, які власники не поспішають прибирати
IMG_6009

IMG_6010
Чудові аромати вітають киян, які щойно вийшли з метро
IMG_6035

IMG_6036
Де торгують, там і в туалет ходять

Метро “Академмістечко” - це сміття, сморід, секонд-хенди. Подумалось, коли хтось з “академіків” (яких тут вистачає) стане посеред вулиці і справить потребу прямо на асфальт, це нікого не здивує. Це гармонійно впишеться у цей місцевий пейзаж.

На Новий рік і Різдво оживають забуті мрії, ми віримо, що станемо кращими, сподіваємось на дива в майбутньому. Хочеться чогось доброго і світлого. Збираємося родиною, святкуємо, а потім разом переглядаємо новорічні та різдвяні кіноісторії.
Нині їх дуже багато — зарубіжні режисери продукують масові кінострічки до зимових свят, які часто не вирізняються оригінальним і повчальним сюжетом. Тому сьогодні ми разом із відомими українськими політиками та творцями слова обиратимемо гарне кіно на Новий рік та Різдво.

Наталія АНТОНЮК

Казкар Сашко Лірник у святкові зимові дні залюбки подивився б фільми українських кінорежисерів “Пропала грамота” (1972 року, Бориса Івченка), “Поки маєш час” (1987 року, Бориса Шиленка), а ще “Чорний Козак” (Владислава Чабанюка за мотивами казки Сашка Лірника “Про вдову Ганну Шулячку, Чорного Козака і страшне закляття”).
Народний депутат України IV та V скликань Євген Гірник насолоджується фільмом “Ніч перед Різдвом” (1913 року, Владислава Старевича, екранізація повісті Миколи Гоголя).
Народний депутат України II—V скликань, екс-заступник Глави Секретаріату президента України Роман Безсмертний любить “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1961 року, російського режисера Олександра Роу) та “Це прекрасне життя” (1946 року, американського режисера Франка Капри).
Народний депутат від БЮТ Юрій Стець на зимові свята відпочиває від телебачення. Депутат Київради від БЮТ Олександр Бригинець теж переконаний, що кіно — поганий гість на Новий рік та Різдво. “Як на мене, цей час найкраще присвятити близьким. А якщо у когось обмаль близьких, то запрошую на Хрещатик у наметове містечко”.
Народний депутат України від фракції БЮТ Віктор Уколов радить разом із дітьми подивитися “Різдвяну історію” (2009 року, екранізація повісті Чарльза Діккенса американським режисером Робертом Земекісом).
“Незважаючи на легку і пригодницьку форму, фільм має високу мораль і просто переповнений духом Різдва. А ще я раджу на Святу вечерю обов’язково вимкнути телевізор, зібратися всією родиною за столом, де є 12 страв і, помолившись Богові, спробувати куті. Наступного дня всією родиною краще піти не лише у кінотеатр, а й до церкви, а потім привітати друзів колядками”, — такий святковий сценарій від Віктора Уколова.
Видавці та письменники брати Капранови вважають, що фільми “під свято” — жанр специфічний, тим паче в Україні, де “радянський спадок згадувати не хочеться, а українське нове кіно, на жаль, не знімають”. Тому вони самі вирішили створити святкову історію.
“На фільм грошей не маємо, тому це п’єса і називається вона “Дід Склероз”. Ми б її залюбки подивилися, але, мабуть, це буде наступного Нового року”, — прогнозують брати Капранови.
Прозаїк та видавець із Мукачева Мирослав Дочинець любить “Вечори на хуторі біля Диканьки” та “Іронію долі, або З легкою парою!” (1976 року, російського режисера Ельдара Рязанова).
“Образні ряди і монологи знаю напам’ять, ці фільми випромінюють особливий настрій. Бо це більше, ніж кіно. Це радісно-сумовитий аромат таланту, принадливий подзвін із дитинства і юності”, — ностальгує Дочинець.
Письменник з Івано-Франківська Cтепан Процюк подивився б про Новий рік чи Різдво фільм, якого ще не бачив: “Це була б висока романтична мелодрама-алегорія про те, як Він і Вона, український хлопець та дівчина, шукають шляху до держави-Ельдорадо. Вони йдуть, омріяний шлях то з’являється, то зникає, їх переслідує всіляка нечисть. Але вони знаходять одне одного! Знаходять самих себе. Українське Ельдорадо всередині кожного з нас. Його лише треба побачити, хоч це нелегко”.
А ось прозаїка і журналіста з Полтави Тараса Антиповича нудить від кіно: “Останнім часом терплю лише мультфільми. “Шрек”, “Кунгфу-Панда”, “Льодовий період”… Усі ці шедеври мають різдвяні випуски”.
Прозаїк і поет Павло Вольвач зараз мало дивиться телебачення, переглядає лише новини. Але охоче подивився б гарний фільм: “Який? Ще не знятий, — щось таке, як в оповіданнях Василя Портяка, наприклад. Або чорно-білий “Аккатоне” (фільм 1961 року, італійського режисера П’єсра Паоло Пазоліні)”.
Письменник Андрій Кокотюха не любить фільмів, проектів, програм, книжок, віршів тощо, створених спеціально під якусь дату.
“Відвик дивитися телевізор саме на свята. Але пригадую, як років сім тому 1 січня по телевізору показали “Тутсі” (1982 року, американського режисера Сідні Полака): якісна комедія, але не суто новорічна чи Різдвяна. Отже, я б охоче переглянув старі добрі комедії — тільки не радянські. Чи фільми з Аленом Делоном, Бельмондо, навіть про Фантомаса: аби там не було йолки!”, — розповідає молодий автор.
Для дитячої письменниці Галини Малик фільмом усіх часів є “Вечори на хуторі біля Диканьки”: “Магія картини супроводжує мене все життя. І жодні “легкі випаровування” (хоч я їх теж дуже люблю!) цього фільму в новорічну ніч не замінять!”
Родина письменниці та художниці Марини Павленко не зациклюється на перегляді телепередач, але на зимові свята традиційно дивиться “Іронію долі…”, “Карнавальну ніч” (1956 рік, Ельдара Рязанова) та комедію “Сам удома” (1990 рік, американського режисера Кріса Коламбуса).
Відколи у письменника та редактора Юрія Винничука з’явився швидкісний Iнтернет, він відмовився від телевізора.
“На свята хотілося б бачити щось українське, а його немає. Тому мої кіноуподобання на Новий Рік та Різдво нічим не відрізнятимуться від буденних. Із задоволенням перегляну якусь екранізацію Чарльза Діккенса. Там завжди захоплива історія і хепі-енд”, — розповідає Винничук.
Новорічні свята — не лише чудова нагода переглянути цікаві кінострічки, це можливість пригадати захопливі зимові історії з власного життя. А хтось, може, цього року стане автором найліпшого святкового сценарію.
Щасливого Нового року та Різдва Христового!

У київській книгарні “Є” відбулася презентація першого з 4-х томів “Російсько-українського словника”, що побачив світ у видавництві “Знання”. Його підготували науковці Інституту української мови НАН України, використовуючи багатомільйонну лексичну картотеку цієї провідної науково-дослідної установи.

Наталія АНТОНЮК

На презентації були директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко, керівник авторського колективу Ірина Гнатюк, відповідальний редактор Олеся Гандзюк. Авторитетне слово про словник сказали відомі мовознавці Іван Ющук та Олександр Пономарів.
Редактор видання Ольга Миронюк розповіла, що робота над укладанням словника почалася ще на початку 1990-х років. “Уже зверстано другий том, який побачить світ до 1 липня 2012 року. В середині квітня 2013 року вийде третій том, а до кінця 2013-го—початку 2014-го — четвертий”.
Павло Гриценко відзначив тих, хто відповідально працював над цим виданням, а також сумління і чесність видавництва “Знання”: “В Україні, де розквітає видавничий бізнес, гарних осередків книжної справи практично немає. Видавництво — не тільки обігові кошти, а й уміння організувати колектив, який працюватиме над великою, фундаментальною працею.
Сьогодні багато словників — це плагіат під якісною обкладинкою. “Російсько-український словник” має велику історію, у ньому проступають думки Сергія Єфремова та Агатангела Кримського”.
Пан Гриценко попросив не нарікати, коли у словнику чогось немає: “Це абсолютно звичний процес для тих, хто розуміється на мові. Те, що сьогодні маємо в мовному довкіллі, — постійний карнавал в Ріо-де-Жанейро. Але словник — не карнавал, а плід роботи тих анахоретів, що сидять на Афонській горі. І така відстань від щоденного “карнавалу” до відбірних мовних зернин — складний процес. Тут можуть бути елементи суб’єктивізму, недогляди. Але не потираймо рук, коли спіймаємо недоглянуте слово. Колективно плекаймо нашу мову, простягаймо один одному руку допомоги”.
Павло Гриценко розповів, що після завершення цього проекту Інститут української мови НАН України почне співпрацю з Інститутом російської мови для вивчення лексикону російської мови не України, а Росії.
“Є традиція, яку варто було б перейняти і нам, українцям. Усе, що працює на російську мову й культуру, є пріоритетним у Росії. Якби ми спільними зусиллями змогли вибудувати таку модель, то, ймовірно, і словники нам було б легше створювати”, — зазначив директор Інституту української мови НАН України.
Олександр Пономарів провів паралель між мовною політикою Росії та України: “Мені не подобаються у ставленні до нашої держави ні Путін, ні Медведєв, але вони розмовляють добірною російською мовою. У нас поки що не було таких президентів”.
Пан Пономарів відзначив кілька позитивних моментів нового видання: “У всіх словниках 20-х років були слова “датчанин”, “датський”. Але країни “Датія” немає. У новому словнику на першому місці “данець”, “данський”, а вже потім “датський”.
Добре, що новий словник російське “горожанин” перекладає “містянин”, рідше — “горожанин”. До російського слова “завет” основний відповідник “заповіт” — у словнику воно на першому місці. Російське слово “іволга” перекладалося так: на першому місці було “іволга”, а потім обласне “вивільга”. У цьому словнику на першому місці “вивільга”. Довго не пускали у словники слово “вантажівка”. Потім нарешті ввели, але з неправильним наголосом “вантажівка”, у цьому томі правильно — “вантажівка”.
Іван Ющук звернув увагу на практичну цінність “Російсько-українського словника”: “Він виданий на високоякісному папері й прослужить не менше ста років”.
Перший том словника коштує 345 гривень. Хоч він має наклад лише 500 примірників, видавці кажуть, що у майбутньому “Російсько-український словник” перевидаватимуть.

Сьогодні активістка жіночого руху 23-річна Олександра ШЕВЧЕНКО розповість про цілі та завдання Femen. Ми говорили із Олександрою у їхній штаб-квартирі— столичному кафе „Купідон”.

Олександро, розкажіть трохи про себе.

Народилася в Хмельницьку. Мій тато з крайньої Півночі, до 18 років жив у Росії. Згодом поїхав навчатися до Хмельницька, де зустрів мою маму. Тато був військовим, ми деякий час жили у Німеччині. Потім повернулись до міста, батько пішов із армії, бо не зміг працювати в розрусі 90-х років, почав власний бізнес. Навчалась у гімназії, де мені не вистачало позашкільної діяльності.

Наприкінці першого курсу навчання в Хмельницькому інституті МАУП моя знайома сказала, що існує організація „Центр молодіжних перспектив”. Я стала її активісткою, ми почали щотижня збиратися, організовували флеш-моби і дитячі конкурси.

Згодом зрозуміла, що громадський рух — це те, чим хочу займатися. Бо поступила на економічний факультет тільки тому, щоб на мене не сварилися батьки. Я тоді ще не знала, ким хочу бути у житті.

Потім два роки була учасником жіночої організації „Нова етика”. Її лідером була Анна Гуцол, яка згодом переїхала в Київ. Одного разу ми з дівчатами і Анною влаштували у неї вдома „піжама-паті”, на якому вирішили займатись організацією жіночого руху у столиці. Чомусь назвали його Femen. Це слово з латинської означає „жіноче стегно, кістка”.

Півроку я їздила з Хмельницька до столиці. А навесні 2008 року переїхала до Києва, щоб бути завжди з Femen. Активістки жіночого руху мені допомогли з житлом, підтримали морально.

Чому обрали саме топлес-протест?

Жінці не можна сидіти і чекати, поки їй щось дадуть. Потрібно йти і брати. Необхідний новий фемінізм дії. Топлес — це така форма протесту, яка вирішує одразу дві задачі: по-перше, ми привертаємо увагу до певної проблеми в суспільстві, а по-друге, ми прагнемо зробити жінку вільною, бо роздягання — це алегоричний спосіб очищення, можливість зняти з себе усі заборони і стереотипи.

Одяг відображає соціальне становище жінки: чим більше вона одягнена, тим більш пригноблена чоловічим світом. Найбільш закутані жінки у мусульманських країнах, де чоловіки дають „прекрасній половині людства” мізерні права. Тому ми хочемо зняти цю паранджу, точніше — українську сорочку, щоб звільнити жінку. Хоча розуміємо, що не кожна українка може бути готовою виступати топлес.

Ви не відповідаєте традиційному образу дівчини. Не страшно роздягатися перед українським суспільством?

Спочатку ми не роздягалися. З часом зрозуміли, що „одягнені” акції протесту не діють, треба робити щось радикальніше. Найефективнішим ненасильницьким методом є роздягання — бо це шокує, порушує стереотипи. Спочатку було дуже страшно, важко було зважитися на перший крок. Але я завжди роздягалася зі словами: „Якщо не ми, то хто?”. Потім розуміла, що нічого страшного не відбулося. Роздягання — це не моральне зґвалтування особистості.

Було усвідомлення того, що я, як жінка, все зробила для зміни ситуації в нашій державі. Це викликає гордість, бо мій крок „зачепить”, змусить задуматися, що з Україною і українськими жінками щось не гаразд, коли вони готові роздягатися.

Чи орієнтується Femen на ексгибіціонізм?

Ексгібіціоністи у парках лякають діточок заради власної насолоди, а ми лякаємо політиків заради суспільного блага, підставляючи свої тіла на поталу міліції та СБУ. Можете вважати це гіперрадикальним ексгібіціонізмом.

Зараз зима, чи не шкодить здоров’ю такий радикалізм?

Холодно, але ми будемо протестувати, не звертаючи уваги на свій особистий дискомфорт, бо лише такий підхід до справи порятунку українок може бути ефективним.

Скільки учасниць нараховує жіночий рух?

У нас дві категорії активістів: армія „солдаток”, які готові у будь-яку хвилину вийти топлес та велика кількість учасниць, які не роздягаються, а допомагають організаційно. В усьому світі „солдаток” близько п’ятдесяти — це сто дієвих гранат. Щоб зробити великий вибух, тротилу теж треба небагато.

Якщо ти йдеш у Femen, то треба 24 години на добу віддаватися рухові, бо є дуже багато роботи, яку не видно за нашими грудьми. Ми не афішуємо, як тяжко працюємо над організацією акцій.

Чи існує Femen в інших українських містах?

Ми починали Femen у Дніпропетровську, але через кілька днів після акції на ім’я ректорів навчальних закладів, де навчаються дівчата, прийшли неофіційні листи із СБУ, у яких рекомендували щось зробили із діяльністю студенток. У Дніпропетровську все „заглохло”. У Хмельницьку Femen теж важко робити, бо це мале місто, де важко ігнорувати суспільну думку, та і активісток поки що немає.

Зараз важливо зробили осередки Femen у європейських столицях, бо робити революцію з Хмельницька неможливо.

У яких країнах є представниці Femen?

Нещодавно українки, які живуть у Нью-Йорку, провели акцію протесту проти свавілля влади над активістами Occupy Wall Street. Дівчата зараз дуже розгублені, бо зрозуміли, як це важко. Нам складно доносити свою підтримку через океан.

Також у Цюріху зі швейцарською активісткою робили акцію протесту проти секс-індустрії “Жінка — не товар”. Дівчині 27 років, у неї є маленька донька, яка не соромиться матері, а розповідає про неї діткам у дитячому садочку.

Є прихильниці Femen у Петербурзі, але вони поки що нічого не робили, бо в Росії дуже складна політична ситуація. Ми розуміємо, що не маємо морального права вимагати від них акцій, бо ніяк не допоможемо їм у вязниці. Як тільки виїдемо до Росії, то зробимо там акцію. Є дівчата у Польщі, які поки що не готові роздягатися. Femen розвивається, до нас приєднуються і заміжні жінки, і матері.

Це правда, що в європейське турне вас запросила епатажна політична діячка та колишня порноакторка Ілона Сталкер, відома під псевдонімом Чіччоліна?

Ні, вона була однією з осіб, що хотіли зустрітися з нами під час турне.

Як сприйняли вас у Європі?

Спокійно. Але у Європі така ж сама пуританська, дещо лицемірна спільнота, як в Україні. Вони також бояться роздягатися. Але європейці ліберальніші, у них є культура протесту.

Є чутки, що спонсори Femen живуть в Росії. Це відповідає дійсності?

Наша ідея, популярність і визнання у світі дають нам змогу заробляти гроші на розвиток жіночого руху та бути фінансово незалежними від будь-яких структур або особистостей, які б хотіли впливати на нас.

Скільки коштів отримує Femen за влаштовану акцію протесту?

Недоречне запитання. Ми роздягаємось за ідею, а не за гроші. Це трагедія, що українські політики зганьбили своїми оплаченими мітингами ідею протесту.

Спілкувалася Наталія АНТОНЮК

Електронні книжки здобувають авторитет серед українських читачів

Немає статистики, яка б мовою цифр означила, скільки українців купили електронні книжки. Але вона й не потрібна, бо про їхню популярність можна заявити, лише раз проїхавши у громадському транспорті. Замість ранкової преси та романів зосереджені пасажири дедалі частіше розгортають, точніше, вмикають свої книги. Електронні.
Чималі й невеликі, “наворочені” та простіші, вони увійшли в українські родини і почали заганяти у куток “паперових аборигенів”. Навіть держава сприяє цьому процесу — Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України поступово запроваджує електронні підручники в школах. Українців із дитинства привчатимуть до Високого Слова, щоправда, електронного. Отож чи витіснить електроніка традиційну книжку?

ЕЛЕКТРОННА КНИГА — ЦЕ МІНІ-КОМП’ЮТЕР
Ціни на пристрої для читання коливаються від тисячі гривень до чотирьох. В Інтернет-магазинах “електронний книгозамінник” коштує дешевше.
Менеджер он-лайн магазину електронних книг “Іbooki” Олександр розповів, що за останні два роки серед покупців — не лише ласа на електронні новинки молодь, а й старше покоління. Зазначив, що вартість пристроїв для читання знижується, бо на ціноутворення найбільше впливає якість екрана, а патент на його виготовлення нині широко розповсюджується.
Олександр назвав переваги електронної книги: “У кишені можна носити бібліотеку величезних розмірів до 32 гігабайт. Електронна книга допоможе у читанні — у ній можна робити закладки, помітки тощо. Є додаткові функції, доступ в Інтернет, можна слухати музику. А ще вона легка — її зручніше носити, аніж важкий том класичної літератури”.
Але він не впевнений, що електронна книга витіснить традиційну. “Коли зміниться покоління, коли виростуть ті, хто нині починає своє дитинство з комп’ютерів, лише тоді паперова книга може стати історією”, — переконує Олександр.
Електронна книга — все-таки більше комп’ютер, хоч і міні, а не традиційна книга. Із цим пристроєм для читання треба бути обережним, його екран дуже легко пошкодити. Цю проблему активно обговорюють на Інтернет-форумах, бо вже не один українець необережним рухом розтрощив модну покупку.
Обрати модель пристрою, прочитати відгуки користувачів і знайти інформацію про безкоштовну літературу для закачування можна на сайті “Українського клубу шанувальників електронних книг”. В електронному варіанті є майже вся література світового значення.

КОПІЯ НІКОЛИ НЕ СТАНЕ КРАЩОЮ ЗА ОРИГІНАЛ
Бібліотекарі налаштовані скептично щодо можливого витіснення електронними книгами традиційних. “Книга — це книга, а замінник — це замінник”, — говорять вони.
Б-ка ім. Марка Вовчка. Бібліотекар Олена Володимирівна: “Електронні книги можуть стати незамінними лише для молоді, для старших людей технічні новинки не будуть авторитетними, вони люблять читати з насолодою, гортаючи сторінки”.
Б-ка ім. Т. Драйзера. Головний бібліотекар із роботи з книжковим фондом Наталія Миколаївна: “Тенденція витіснення електронними книгами паперових є, але поки що традиційна книга гідно відбиває “рейдерські атаки” інформаційних новинок. Вважаю, що в Україні завжди паралельно існуватиме і те, й інше”.
Б-ка ім. І. Сергієнка. Завідувач бібліотеки Олена Олександрівна: “Ми не скоро матимемо такий рівень життя, коли зможемо користуватися електронними книгами. Я не можу дозволити собі такої “розкоші” — коштує понад мою місячну зарплату. Тому паперова книга має важливу перевагу — вона доступна. А той, хто має гроші, взагалі не читає книг або користується вузькопрофільною літературою”.
Б-ка ім. О. Вишні. Бібліотекар Наталія Михайлівна: “Дитина, привчена до паперової книжки, тягнеться до традиційного читання. У нашій бібліотеці відвідувачів менше не стало: хто звик ходити до нас, той ходить, навіть змінюючи місце проживання. Але прогрес є. Читачі розповідають, що їм зручніша електронна книжка, вона економить їхній час. Проблема бібліотек в укомплектуванні: немає книжкових новинок, а читачі “просунуті” — їм хочеться сучасної літератури. Електронна книжка дає можливість швидко знайомитися з новими виданнями”.
Б-ка ім. Г. Тютюнника. Завідувач Тетяна Спартаківна: “Діти і так нечасто ходять до бібліотеки, а зараз взагалі можуть перестати. Але традиційна книга — це цікаво. А електронна книга, хоч і економить час, але не така й безпечна, як про це говорить реклама”.
Національна бібліотека України для дітей. Бібліотекар Євгенія: “Ми — за паперову книжку, електронний замінник не дасть тих емоцій і вражень, які дає Книга. Та й на здоров’я малих читачів пристрій впливає. Батьки вважають, що дітям досить тих “комп’ютерів”, тому відвідувачів у нас не стало менше”.
Отож бібліотекарі не бояться високих інформаційних хвиль — у них є своє коло відвідувачів, старше покоління не поспішає переходити на електронні книги, а турботливі батьки привчають дітей до традицій українського читання.

ТРОХИ РОМАНТИКИ
“Життя іде і все без коректур”, — ці слова Ліни Костенко якнайповніше відображають філософію розвитку нашої цивілізації. Без коректур. Ми не зможемо вимкнути комп’ютери, знищити Інтернет і заборонити електронні книги. Тому треба вміло балансувати на хвилі часу: знати про електронні новинки, реагувати на інформаційні виклики і водночас не гнатися за модою — залишатися прихильником українських традицій.
Я не купуватиму електронну книгу, бо занадто люблю свою невелику домашню бібліотеку. А нещодавно, переставляючи літературу, у книжці арабських казок знайшла гербарій — збирала малою, коли їздила до бабусі на осінні канікули. Осінь — час казок і книг. Справжніх.

19 листопада, під час ІІ етапу VI письменницького з’їзду було обрано нового голову Національної спілки письменників України. Ним став Віктор Баранов. За нього проголосував 171 делегат з’їзду, а за Володимира Яворівського, який очолював Спілку письменників протягом 10 років, проголосувало 144 делегати.

“Дякую всім, хто голосував за мене і проти, — заявив В. Баранов. — У Спілці більше не буде такого, що кожна інша думка сприйматиметься як думка ворога. Моє головне завдання, щоб кожний письменник видавався і читався”. До обрання Віктор Баранов був секретарем Національної спілки письменників України, головою Київської міської організації НСПУ, головним редактором літературного журналу “Київ”, віце-президентом Товариства “Україна—Румунія”.

Про плани нової команди керівництва НСПУ на майбутнє йшлося 22 листопада на прес-конференції в ІА “Регіональні новини”.

Як у великій родині

Спокій… Неквапливість… Саме ці слова спали на думку, коли потрапила на територію столичного геріатричного пансіонату. Він розташований у Святошинському районі. Біля воріт — зупинка автобуса, недалеко — лісопаркова зона, а через дорогу — величезна новобудова, з плакатів якої усміхаються зірки, запрошуючи купувати нові квартири.
Пансіонат побудований 1992 року. Він — стаціонарна соціально-медична установа для постійного проживання громадян похилого віку, ветеранів війни та праці, інвалідів, які потребують стороннього догляду, побутового й медичного обслуговування. Зараховують до пансіонату тільки киян згідно з путівкою Головного управління соціального захисту населення м. Києва.

Директор геріатричного пансіонату Антоніна УРБАНОВСЬКА зустріла не дуже охоче. Говорить: “Ось приходять репортери з телебачення, скажу фразу: “У нас багато фруктів. Зараз їх немає”. То вони першу фразу виріжуть і зроблять усе, щоб репортаж був негативним”. Однак дізнавшись про щирі наміри “Слова Просвіти”, подобрішала й захотіла поділитися багаторічним досвідом роботи з літніми людьми, адже в системі соціального захисту працює 35 років.
— Антоніно Михайлівно, як нині живе пансіонат? Хто допомагає?
— Труднощі у нас такі, як у всій державі: важко, але виживаємо. Молодих волонтерів немає, адже молоді не звикли думати, що вони будуть старими і, можливо, перебуватимуть у такому закладі. Спонсорів немає. Нам переважно допомагають релігійні організації, які піклуються про лежачих хворих, проводять концерти.
— Чи обмінюєтеся досвідом із зарубіжними колегами?
— Була у геріатричних установах Німеччини й Польщі. Обміну досвідом не може бути, бо в нас абсолютно різні матеріальні умови, рівень медичного обладнання, фінансування — нам до них ще далеко.
Хоча у нашому пансіонаті були представники всіх європейських країн, які оцінили наші умови проживання набагато вище, ніж їхні, бо в середньому у Європі проживання у подібному пансіонаті коштує від 5 тисяч євро на місяць. Для того, щоб людина пішла в такий, як наш, пансіонат, вона повинна бути забезпеченою.
У них немає державних геріатричних установ, вони належать приватним особам, а в Німеччині, наприклад, більшість закладів для літніх належать церковним приходам.
На сьогодні у нас побутові умови й харчування на належному рівні, а медичне обладнання — ні.
— Мабуть, літні люди найбільше страждають від самотності й браку спілкування?
— Одинокі люди, які приходять у пансіонат, не думають про спілкування, адже воно для них не головне. У багатьох із них ще залишилося “совкове” бачення — ми заробили і нам винні.
У нас є великий актовий зал на 320 місць, де кілька разів на місяць проходять концерти і лекції, і якщо там є 30—50 осіб, то вже добре. Літнім людям це нецікаво, можливо, ще й тому, що в кожній кімнаті є телевізор із супутниковою антеною.
Люди йдуть до нашого закладу не для спілкування, а тому, що не можуть себе обслуговувати, приготувати собі поїсти, не вистачає коштів жити самому. Сумно, коли тобі 80 років, а ти постійно перебуваєш у закритому приміщенні і не можеш самостійно спуститися на перший поверх.
Інші потрапляють до нас через сімейні конфлікти, бо не можуть вжитися із членами родини. Трапляються конфлікти й тут, між мешканцями пансіонату, адже у кожного свої інтереси, вподобання, за рівнем освіти, за політичними поглядами вони різні. Буває, що після виборів по три місяці один із одним не розмовляють. У пансіонаті є літні люди, які зловживають алкогольними напоями, звідси багато проблем і сварок.
Є певна активна частина літніх людей, які чимось цікавляться, щось роблять, а є зовсім пасивні, яких нічого не цікавить. У нас, як у великій родині — всі різні.
У Європі ж у геріатричних закладах мешканці не сидять просто так, а чимось зайняті, щось роблять, мають якісь інтереси. Наших людей дуже важко розворушити, залучити до роботи. Територія пансіонату — 4 гектари, щотижня є що прибирати, але літні люди неохоче до цього долучаються.
— Розкажіть, із яких родин приходять до пансіонату літні люди?
— У такі заклади людина від гарного життя і гарної родини не приходить. Це в Європі споконвічно заведено, що діти живуть окремо від батьків і батьки за власним бажанням ідуть у геріатричні заклади, де гарно живуть. У слов’ян діти живуть із батьками й доглядають за ними.
У нашому пансіонаті небагато тих, у кого є діти. Із щасливих сімей дуже мало, здебільшого це пенсіонери, яких немає на кого залишити, а діти дуже зайняті. Багато тих, чиї сини і доньки виїхали за кордон, а вони не погодилися з ними переїхати. Інші — з різних причин одинокі літні люди віком до 96 років.
Чоловіків у нас значно менше, ніж жінок, тому вони відчувають особливу жіночу увагу. У нас 108 підопічних — лежачі, які не можуть себе обслуговувати, не виходять з кімнати або пересуваються на візках.
Хочу наголосити: в багатьох одне слово “дім-інтернат” викликає негатив, мовляв, краще я вдома помру з голоду, ніж туди піду. Звикли, що колись в інтернатах жили по п’ятеро в кімнаті, носили однаковий одяг, але цього давно немає. Зараз зовсім інші умови проживання.
— Антоніно Михайлівно, розкажіть про розпорядок дня й умови проживання літніх людей.
— Ми наближаємо проживання до домашніх умов, не ставимо жодних рамок, розпорядку немає.
Усі чотири поверхи пансіонату абсолютно однакові. Він ділиться на два корпуси: на одному живуть люди, які можуть самостійно себе обслуговувати, а на другому — лежачі. Кожен має свою кімнату: для одного — 13,5 метра, для двох — 18. У нас живе багато сімейних пар. У кожній кімнаті балкон, ванна кімната. На кожному поверсі кімната відпочинку, кухня.
Підопічні отримують цілодобове медичне обслуговування. У пансіонаті функціонують кабінети лікувальної фізкультури, масажу, фізіотерапії, функціональної діагностики, спелеотерапії, лабораторія, аптека.
Протягом дня пенсіонери займаються тим, чим хочуть. Хтось їде в місто, хтось відпочиває. Але коли людина їде на кілька днів до рідних, то пише заяву, щоб ми знали, де вона знаходиться. Маємо мікроавтобус, щоб возити літніх людей на екскурсії, до міста по покупки.

**** Разом із Антоніною Михайлівною робимо екскурсію геріатричним пансіонатом. Йдемо на кухню. Харчування розписано чітко: о 9 годині — сніданок, о 12 — другий сніданок, о 14 — обід, о 16 — полудник, о 18 — вечеря. Є меню звичайне та дієтичне. Розписані дні народження всіх мешканців, щоб на свято привітати, спекти пиріг.
Біля входу до їдальні бачимо цікавий стенд, де вказано, у якому одязі заходити, такий собі дрес-код. “У нас є молоді інваліди, які ходять у їдальню у шортах. Літні люди дратуються, — говорить директор пансіонату. — За цим слідкує місцеве самоврядування, вони ведуть свій журнал”.
Ходимо по пансіонату, заходимо до сімейної пари. Привітна жінка займається розсадою на балконі. Леонід Іванович і Віра Терентіївна живуть тут уже п’ять років. Він — кандидат біологічних наук, вона — агроном вищої категорії. Віра Терентіївна розповідає: “Пішли на пенсію, захворіли, після операції на серці чоловік став слабим, і я сильно хворію, тому вирішили піти в пансіонат. Мали дачу, але щороку все складніше за нею доглядати, тому туди не їздимо. Підтримуємо здоров’я тут, де нам допомагають кваліфіковані лікарі й отримуємо якісну консультацію”.
Леонід Іванович доповнює розповідь дружини: “Годують нас нормально. Завжди дають апельсини. Щодня овочі, соки. Хто хоче займатися на грядочці, тому виділяють землю. Моя дружина любить квіти, ми разом пораємося на землі. Маємо сотку. Тюльпани вирощуємо, крокуси, щороку пригощаємо мешканців пансіонату свіжими огірочками”.
Йдемо далі. Літні люди поволі збираються — скоро обід. Заходимо в кімнату до голови культурно-побутової комісії Маргарити Михайлівни. Вона раніше працювала викладачем російської мови, а зараз активно допомагає адміністрації в організації вільного часу літніх людей. Розповідає про те, чим займаються мешканці пансіонату: “Намагаємося підтримувати дружню атмосферу, мирно вирішувати конфліктні ситуації. Маємо план роботи, розподіляємо обов’язки. Не всі літні люди діяльні. Є й у 88 років дуже активні, є 70-літні пасивні. Активність залежить не від віку, а від людини. Традиційно відвідуємо виставки квітів, їздимо на екскурсії, зокрема були у Пирогові, на страусиній фермі, у місцях бойової слави тощо. Часто ходимо в театри на цікаві вистави. У бібліотеці показуємо кінофільми. Ентузіасти проводять лекції-концерти на різні теми, є години поезії. До кожного свята готуємо цікаву культурну програму”.
Особлива гордість мешканців геріатричного пансіонату — велика бібліотека, яка часто є місцем знайомств і зустрічей. Заступник директора Анатолій Васильович розповідає: “Ось нещодавно одна приватна особа подарувала нам понад 500 книг. Книжки дарують часто, але ми до цього підходимо вибірково — нам непотрібного не треба. Беремо лише ті, які користуватимуться попитом у літніх людей, а не припадатимуть пилом на полицях. Мешканці пансіонату читають детективи, любовні романи, цікавляться історіями із життя відомих людей”.
Також Анатолій Васильович розповів, що тримати тварин мешканцям пансіонату заборонено: “Але інколи, коли літня людина просить, не забороняємо котів”.
Вийшовши на балкон, насолодилася гарним краєвидом — усе тоне в зелені, територія геріатричного пансіонату прибрана й акуратна. Помітила, як впевнено біля двох бабусь, які прогулюються і жваво спілкуються між собою, походжає чорний кіт. Трохи далі на сонечку вигрівається сірий.
Залишаючи пансіонат, поринула у роздуми: у швидкоплинному русі часу великою мудрістю кожного є уміння з вдячністю приймати свій вік, дивитися на життя по-філософському, без надриву і з легкою усмішкою на обличчі.

Cпілкувалася
Наталія АНТОНЮК

Profile

natanell
natanell

Latest Month

Июль 2014
Вс Пн Вт Ср Чт Пт Сб
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Метки

Syndicate

RSS Atom
Разработано LiveJournal.com
Designed by Golly Kim